Євген БИСТРИЦЬКИЙ

Розділ 1.

Вступ до розділу

Глава 1. §§1-5

Періоди значних суспільно-політичних зрушень завжди супроводжують (їм передують або їх увінчують) трансформації у політичній філософії суспільства. Під такою слід розуміти не тільки «вторинні продукти» раціоналізації у вигляді численних соціальних теорій та наукових систем, а й ті форми масового самопереживання й самоусвідомлення людей (життєві уявлення та поняття), на яких тримається леґітимність усього масиву їхнього колективного буття, тобто вільна визнаність соціальних інститутів і очікування певних суспільно-політичних змін та подій. Очевидно, що спершу в повсякденній практиці відносин і самовідношення накопичуються справді тектонічні — латентні, невидимі — зрушення плину історії. У різні часи вони раптово прориваються на поверхню політичного життя катаклізмами революційних перетворень суспільства, що, своєю чергою, мають бути описані, теоретично осмислені і пояснені.

Перший крок на шляху масового усвідомлення й публічного обговорення — намагання створити політичні умови для пробудження особистості — неспростовна ознака соціально-економічної кризи «комуністичного проекту», а відтак був лише першим виявом глибинних зрушень. Руйнація берлінського муру і водночас — муру мовчання маленької людини «великого» радянського народу призвела до публічного проговорення всіх латентних індивідуальних і колективних настроїв, бажань, жадань та очікувань, які складають реальне підґрунтя суспільної леґітимації політичного ладу, політичної влади та політичних інститутів. Тому зміни, що за цей період сталися у мові, публічному дискурсі, на рівні мас-медіа мають визначальний характер, є інституціональним закріпленням сутнісних перетворень всієї політичної сфери суспільства.

Великого значення у зміні системи політичної леґітимації в посткомуністичну добу набуло переживання людьми власної національно-культурної ідентичності. Політична філософія та практика леґітимації посткомуністичної влади нерозривно зв’язана із постійною увагою до питань етнічної ідентифікації, національної культури та націоналізму.

Суспільна ідіосинкразія до радянської більшовицької ідеології і разом з тим до політичної теорії класичного марксизму вивільнила мислительний простір. Він став заповнюватися або скоростиглими перелицюваннями старих підручників з політичних знань («наукового комунізму», «історичного матеріалізму»), або «теоретичними» пошуками «самобутнього», національного «третього шляху» у прийдешнє, або несистемними, зовнішніми запозиченнями термінології західної політичної філософії і науки («демократія», «парламентська система», «правова держава», «громадянське суспільство» й т.ін.). Усе це вказує на необхідність принципово іншого осмислення досвіду посткомунізму.

Аналіз світоглядних та теоретичних засад осмислення політичного досвіду посткомунізму, національно-культурних чинників в усталенні теперішніх влад, критичного прояснення мовних і комунікативних засобів політичного дискурсу посткомуністичної доби й складає зміст цього розділу.

§1. Поняття посткомунізму

Стрижень такої системи припущень, що ми її, вдаючись до поняття Ю.Хабермаса, будемо називати проектом Модерну, складає припущення щодо історичного розвитку. Йдеться насамперед про розуміння історії як проґресу у самосвідомості людства, про ідею емансипації через проґрес Розуму, науки (або суспільну дію, скеровану науковим знанням — марксизм), а також про досягнення на цьому шляху максимального — матеріального та духовного — добробуту 1. Це ідейне підґрунтя (починаючи зі Спінози, Гоббса, мислителів Просвітництва й до Геґеля, Маркса, Конта, Спенсера і далі, при всіх їхніх відмінностях), визначає засади політичної думки — політичну онтологію проекту Модерну. Саме крах цих засад посткомуністична «політична людина» переживає власним досвідом передовсім як руйнацію ідеології та теорії раціонально-свідомої (науково-планової) організації суспільно-політичного буття людини.

Час, що настав пiсля розпаду Радянського Союзу i блоку країн прорадянської орiєнтацiї, пiсля краху комунiстичної системи в цiлому, в сучаснiй суспiльно-полiтичнiй думцi зв’язується iз закiнченням певної iсторичної доби. Множина нових суспiльних, геополiтичних, економiчних, культурних i екзистенцiальних реалiй — головнi теми нинiшнiх полiтичних дослiджень, концепцiй, вибудовуються переважно на руїнах бінарної опозиції. Ґлобальнiсть перетворень, що зачiпають полiтичне життя майже всього свiту i супроводжуються вiдчутними зрушеннями в системi засадничих цiннiсних орiєнтацiй, дає пiдстави розглядати наш час як посткомунiстичну добу в новiтнiй iсторiї свiту.

На вiдмiну вiд полiтологiв, якi вживають термін посткомунiзм для зручностi опису бурхливих подiй, насамперед у так званих посткомунiстичних країнах, ми у поняттi посткомунiстичної доби вбачаємо унiверсальний теоретичний змiст, плiдне методологiчне значення та великий евристичний потенцiал.

Проте — на вiдмiну вiд образу постмодерну — поняття посткомунiзму має досить чiткий соцiально-полiтичний змiст, означає завершення тривалої загальноєвропейської доби певної полiтичної iдеологiї та методологiї полiтичної думки, яка виникає у XVII-XVIII столiттях разом з утопiчно-просвiтницькою впевненiстю у можливостях рацiональної побудови суспiльства на засадах наукового планування та тотального контролю. Разом iз крахом комунiзму, iдеологiя та буття якого орiєнтувалися на максимальне втiлення у життя цих класичних засад захiдноєвропейської полiтичної онтологiї (навiть засобами полiцейсько-державного примусу, тортурами й брехнею), стає очевидною також неадекватнiсть самої свiтоглядної установки класичного полiтичного мислення стосовно сучасного суспiльно-полiтичного життя.

Нині разом iз поняттям посткомунiстичної доби ми зустрiчаємося з iншим типом полiтичного мислення, що його ще Михайло Горбачов, не бажаючи свого часу розлучатися з комунiстичним минулим, намагався традицiйно назвати «новим мисленням». Втім усi подальші подiї довели, що жодне оновлення старої полiтичної схеми та усталених звичок полiтичного мислення неспроможне наблизити нас до вiдтворення бiльш-менш точної картини сучасних полiтичних зрушень i перетворень.

Посткомунiстична доба потребує вироблення iнших пояснювальних схем, методологiчних уявлень та аналiтичних засобiв.

Багато в чому тут може допомогти саме постмодерна, посткласична соцiально-фiлософська думка. Очевидно, теперiшнi полiтична та геополiтична мапи свiту швидше схожi на плюралiстичний образ дискурсу рiзних культур i цивiлiзацiй iз цiннiсно рiвнозначними iсторичними надбаннями, нiж утiлюють класичну iдею рацiонально осягненого поступу всiх країн до єдиного стану суспiльної довершеностi.

Так само навряд чи вдасться пояснити сучасну могутню хвилю нацiоналiзму, створення нових нацiональних держав за допомогою звернення лише до романтизму як класичної iдеологiї нацiональних рухiв ХIХ столiття.

У всiх цих випадках зустрiчаємося не просто з «новизною», не з тим, що можна було б назвати «звичайним модерном», а — суспiльно-полiтичними явищами, що не мають полiтичних аналогiв у свiтовiй iсторiї.

Таким чином, по-третє, поняття посткомунiзму означає накопичення особливого полiтичного досвiду, iсторичних аналогiв якому неможливо вiднайти. Найбiльш яскравим, найбiльш показовим для сучасної полiтичної думки є саме досвiд, що ми його набуваємо в епiцентрi посткомунiстичного виру. Чотири–п’ять рокiв посткомунiзму довели, що йому властивi певнi тенденцiї, певне полiтичне щодення. Для цього щодення фактично не iснує вiдповiдних форм i норм науково-теоретичного осмислення. Першим кроком у цьому напрямі є усвідомлення методологічних засад наукового аналізу соціально-політичного досвіду посткомуністичної доби.

§2. Предмет філософії посткомунізму

Сама ситуація посткомунізму — це зримий наслідок тих невидимих соціо-культурних зрушень у суспільстві, що їх важко чи взагалі неможливо описати за рецептами класичних соціально-філософських теорій.

За всієї складності цих питань одне лишається очевидним і безсумнівним. Посткомуністичні трансформації вказують насамперед на зміни самих основ ідентичності та соціальної когерентності 4 політичних спільнот, характеру політичної сув’язі людей. Місце моністичної, універсальної за критеріями належності (до «єдиної соціально-економічної формації» — «соціалізму, реального соціалізму, комуністичного ладу», «братньої багатонаціональної сім’ї народів», «соціалістичного табору» тощо) системи ідентифікації та тотально-нівелюючого за соціально-економічними і правовими параметрами політичного режиму («соціалістична рівність людей», так звані «безкоштовні» медична допомога, освіта, розподіл житла та ін., «соціалістична законність») заступив новий суспільний аґреґат. Він може бути адекватно описаний у поняттях немодерного світобачення.

§3. Зужитість традиційних

філософсько-методологічних уявлень

Немодерність політології посткомунізму не означає, проте, самодостатньої термінологічної революції, радикальної заміни традиційної логіки теоретичного опису зверненням до якихось невідомих методів політичних досліджень. Ситуація посткомунізму вказує на єдину, але принципову зміну у політичній картині світу — на нову констеляцію вже наявних філософсько-методологічних підходів для адекватного опису посткомуністичного політичного досвіду. Уже за способом свого «плюралістичного» нагромадження та існування цей досвід не може бути редукований до моністичної універсальної схеми пояснення.

Але таке постійне тяжіння до своєрідного «методологічного соліпсизму» одного підходу щоразу знаходимо у сучасній політологічній літературі як на Заході, так і на Сході. Так, часто-густо використовують термін «посткомунізм» для простої номінації перехідного стану від попереднього — радянсько-комуністичного — суспільства (політичного режиму) до «нормального», демократичного способу організації суспільного життя. Тобто відмовляють цьому поняттю у самостійному, позитивному значенні. «Посткомунізм», мовляв, є тільки перехідна невизначеність шляху від одного визначеного стану суспільства («комунізму») до другого — сучасних розвинутих суспільств.

Або вважають, що «посткомунізм» — це назва випадкової мутації комуністичного суспільства, невдалий, суб’єктивний, тобто незакономірний досвід руйнації хоча й недовершеної, але в ідеалі життєздатної соціально-економічної системи (О.Зінов’єв). Подібні погляди настільки виправдані, наскільки вони дають змогу критично подивитися на посткомуністичний світ у цілому, тобто зрозуміти, по-перше, що «комунізм» має безперечні історичні досягнення і заслуги. Що, по-друге, надто беззастережна критика його соціальної спадщини переважно має патологічний та саморуйнівний характер. І, по-третє, що й сучасні форми ліберально-демократичного устрою у так званих розвинутих країнах Заходу мають власні і досить суттєві соціальні вади, через що безмежна ідеалізація їх у посткомуністичній свідомості політично (і політологічно) небезпечна.

Інерція того, що зветься «проектом Модерну», зберігається й у новітніх, скоростиглих політологів з посткомуністичних країн. Вони, орієнтуючись на кон’юнктуру доби посткомунізму, прагнуть якнайшвидше знайти заміну скомпрометованому й через те неконкурентоспроможному марксизмові в іншій за змістом, але типово тоталітарній політичній теорії-ідеології. Таку «реідеологізацію» можна спостерігати нині у посткомуністичних країнах на прикладі радикально націоналістичних рухів і партій.

Посткомуністична свобода — це свобода у специфічному розумінні свободи звільнення від старого без наявності достатньо визначених суспільних ідеалів та реґулятивних ідей. Тому прагнення усталеності в посткомуністичну добу переважно реалізуються в усталенні проміжних, перехідних, взагалі ситуативно випадкових форм і норм суспільного життя, з характерними для них постатями ситуативних лідерів, «раптових» політиків та політологів, кримінальним бізнесом, авантюрним капіталом, а також численними міфами та суспільними симулякрами.

«Посткомуністична революція» принципово відрізняється від своїх історичних попередників — революції 1917 року або буржуазних революцій минулого. Її фундаментальна невизначеність ховається, зазвичай, за нищівними оцінками комуністичного минулого, виробленими політичним дискурсом, мас-медіа, мовою та літературою доби «гласності». Проте цей посткомуністичний нігілізм аж ніяк не можна назвати радикальним. Тим часом за радикальним фасадом слів та гасел на кону політичної публічності та боротьби ніби зненацька «спалахують» лідери, добре озброєні усіма навичками та прийомами старої комуністичної номенклатури. Прихильність цієї посткомуністичної старої-нової номенклатури до адміністративного господарювання лише вкрай посилюється поєднанням в її руках і влади, і власності, породжуючи специфічні форми того, що можна назвати «локальним квазітоталітаризмом». Він ґрунтується на «указах-командах», на маніпуляції величезними державними коштами, на спонтанних, рефлекторних політичних та господарчих діях всередині країни та на міжнародній арені. Усе це створює умови для відтворення — уже на рівні теоретичного осмислення політичних рефлексів посткомунізму — здавалося б, зужитих методологічних схем.

Одна з них безпосередньо сягає класичного волюнтаризму ХІХ-ХХ століть. Зміна основ суспільної ідентичності за умов посткомуністичної невизначеності насправді обертається пошуками «граничної підвалини» (Letztbegrьndung), роль якої перебирає на себе «етнонаціональна ідентичність». Тією чи тією мірою орієнтацію на різні форми етнонаціональної спільності в посткомуністичну добу можна спостерігати на всьому просторі Центральної та Східної Європи та колишнього Радянського Сходу, символом чого може служити постать Єльцина під російським трикольором на танку. В Україні пошуки нової, етнонаціональної ідентичності й суспільної когерентності здебільшого відтворюють ідеологію класичного українського націоналізму (починаючи з М.Міхновського та Д.Донцова) разом з традиційним для нього уявленням про владу як тотальну волю нації до родового (етнокультурного) й на цьому ґрунті державницького самоствердження. Усталена картина посткомуністичного суспільства постає в традиційних поняттях вольової цілісності нації, родової (етнічної) ідентичності, спільності політичних дій під гаслами єдиної «національної ідеї».

§4. Посткомуністичний досвід: пошуки методології

Теперішнє використання в політиці ідейного фонду класичного волюнтаризму заважає зрозуміти надзвичайно важливу трансформацію феномена націоналізму посткомуністичних часів. Її очевидна своєрідність полягає у тому, що націоналізм, який став підґрунтям посткомуністичної ідентичності великих людських спільнот та первинним чинником їхньої леґітимації як незалежних країн на терені колишнього СРСР, виявився «некласичним». Сьогоднішній націоналізм від самого початку не збігався з його модерним філософським обґрунтуванням та з тим, як би його хотіли витлумачувати радикальні націоналістичні рухи та партії. Передовсім національна ідентичність сприймалася не в перспективі тотального примусу з боку загальної — родової — волі, а як вільний та спільний волевияв різних за етнонаціональними спрямуваннями спільнот.

Головний напрям посткомуністичних перетворень суспільства, зв’язаний передовсім з ідеєю звільнення від тоталітаризму, викликав до життя реґіональну культурну плюралізацію суспільства. Посткомуністичний націоналізм надав ідейне підґрунтя визнанню множини ідентифікованих на культурно-реґіональних та етнокультурних засадах спільнот у кордонах однієї посткомуністичної держави (в Україні — це Захід, Схід та Південь України, Крим), тобто ідеологічно озброїв численні політичні волі (ідентичностей) до самоствердження.

Проте посткомуністичний кривавий досвід міжнаціональних війн, жахливої міжетнічної різанини (згадаймо лише колишню Юґославію, Нагірний Карабах, Чечню) це вже не «конфлікт інтерпретацій» (П.Рікер). За політичними ухвалами та військовими діями посткомуністичної доби ховається справжня «війна світів», або конфлікт політичних онтологій. На яких методологічних засадах його можна теоретично осмислити? У якому напрямі шукати можливих політичних розв’язань цих кривавих зіткнень, що черпають власне сліпе натхнення в очевидно некласичних націоналістичних уявленнях? Некласичних, немодерних тому, що йдеться про конфлікт «локальних нарацій» — етнонаціональних систем ідентифікації та когеренції. Некласичну і немодерну, попри відтворення тоталітарної схеми політичного мислення та політичної дії у варіанті, обмеженому кордонами «історичної території».

За таких умов раціонально арґументована комунікація, вироблення традиції відкритого політичного дискурсу стають вкрай необхідними для позитивної динаміки політичного процесу.

Проте вже за першого зіставлення філософсько-соціологічних образів, розвинутих сучасною комунікативною філософією, виявляється, сказати б, неповний збіг окресленої нею політичної онтології та політичної дійсності посткомунізму. Посткомуністичний політичний дискурс не може бути зведений, без серйозних для теорії втрат, лише до горішнього шару політичної взаємодії людей, тобто до їхніх політичних відносин з досить чіткими ознаками впорядкованості, нормованості, комунікативної раціональності взагалі. Досвід політичної гри, що супроводжувала процес унезалежнення східноєвропейських країн в останні роки, виборювання різними політичними партіями місця у суспільстві — всі ці та інші посткомуністичні політичні реальності унаочнюють цей висновок.

Йдеться про те, що під політичними відносинами замало розуміти комунікативні дії, що підпорядковуються правовим, етичним нормам — нормам та цінностям так званої політичної культури. Між іншим, тема «політичної культури» набула прямо-таки патологічної популярності серед посткомуністичних політологів, втілюючись у колі сентиментальних міркувань про те, як мають себе поводити ідеальні, «справжні» політики та владники і що їм слід знати. Вони ж залишаються такими, якими є. Саме їхня політична поведінка, вчинки та дії, так само як їх масове визнання як влади з боку виборців, вказують на існування позараціональних, таких, що не арґументуються в політичному дискурсі, а існують лише як передумови культурно-історичних переживань, екзистенційних настановлень, колективних «німотних» політичних волінь і рішучості мітинґової юрби.

Перспективи становлення арґументативного дискурсу в посткомуністичному просторі залежать від рівня суспільної раціональності. Йдеться насамперед про раціональність політичних дій на всіх головних напрямах посткомуністичних перетворень суспільства. Тому важливим завданням політичної науки посткомуністичної доби є максимально критичне прояснення «вторинних» ідеологічних нашарувань, неоромантичних відтворень старих суспільно-політичних міфів, численних нових ілюзій, політичного мрійництва, примітивних гасел і понять, позбавлених реального сенсу. Адже саме вони здебільшого замінюють людині посткомуністичної доби усталені форми життя й світорозуміння в кризових умовах соціальної (й смислової) невизначеності, перетворюючись таким чином на численні симулякри.

Посткомуністичні симулякри, тобто реальність, яка виникає у вивільнених від державної цензури потоках масової інформації, тиражується телебаченням, пресою, літературою з часів «перебудови» та «гласності». Це смислова і буттєва реальність, якою насправді живуть та живляться люди. Її практично неможливо поцінувати через брак об’єктивних критеріїв для відокремлення в ній істини від неістини, дійсності від нав’язаної інтерпретації фактів та подій засобами TV, радіо, пресою. Симулякри дедалі більше структурують політичний дискурс сьогодення. Наприклад, це — харизми, очевидно, не найкращих за своїми політичними та людськими якостями перших президентів нових східноєвропейських країн. До них так само належать образи «демократії», «підприємництва», «приватизації», «талановитих молодих економістів» та «старих досвідчених керівників», «чесних депутатів» — перелік можна продовжувати безконечно — образи, що витворюють нову посткомуністичну політико-смислову реальність. Ступінь їх дійовості безпосередньо залежить від рівня політичної наївності населення (успадкованої від часів компартійного диктату) і разом з тим од міри відчуження людей від керівних верств. Їхню химерність, хибність доводить час, природноісторичний плин подій. Зважаючи на це, політична думка посткомунізму може бути позитивно продуктивною, якщо провадитиме критико-аналітичну діяльність, спираючись на визнану методологію аналітичної філософії, методи прояснення мови та дискурсу посткомунізму, а також дослідження тих нових міфологік, що їх створюють посткомуністичні мас-медіа та скеровувана ними масова свідомість.

Події у посткомуністичних країнах, політичний досвід змін не можуть бути адекватно зрозумілими, якщо не розглядати їх у світовому контексті, у широкому горизонті радикальних соціокультурних змін, що й відбивається у зближенні нами понять посткомунізму та постмодерну. Мало того, інший підхід неминуче призводить до відтворення старих теоретичних уявлень за нових соціально-політичних обставин, породжуючи догматизм та фантоми.

§5. Як можлива політична теорія посткомунізму

Відмова від класичних пояснювальних принципів та схем порушує питання про можливості створення систематичного політичного знання, вироблення когерентної політичної теорії, спроможної узагальнити досвід посткомуністичного життя. З цього погляду поняття посткласичності, постмодерну взагалі ставлять під сумнів поняття системності, цілісності, гомогенності, роблять сумнівними як звертання до наявних методів соціально-політичних досліджень, так і саме поняття методу — знаного шляху для досягнення певного знання – фундаментальну засаду модерної думки.

У сучасній гуманітарній, соціально-політичній, зокрема, науці поняття перформативного речення (performative sentence) й перформативної дії широко використовуються для аналізу таких ситуацій, коли мовленеві дії людей збігаються з утвердженням певних соціальних реальностей. Так, скажімо, вислів політичного лідера про необхідність суспільної зміни дуже часто може означати саму цю зміну, як ми це бачили за часів М.Горбачова — його утвердження «гласності» у ті часи водночас усталювало певну свободу слова, отже, інший тип політичного дискурсу. Ідею перформатива як акта юридично-політичного усталення розвинув Ж.Дерида на прикладі американської Декларації незалежності. Декларація самим фактом прийняття її «представниками Сполучених Штатів Америки, що зібралися на Генеральний конґрес», «містить водночас дві дискурсивні модальності... опис та повеління (керуватись цим документом. — Авт.), факт та прaво» 6. Посткомунізм, на відміну від усталення такої довготривалої традиції американської демократії, є не чим іншим, як добою різних типів та форм усталення найрізноманітніших за формою та значенням суспільних інститутів та структур, існування кожного з яких у довготривалій перспективі є вельми сумнівним.

Так само, як у перформативних реченнях, поєднуються форма і зміст, об’єктивний опис і намір, позитивна інформація й акт усталення, політична теорія посткомунізму збігається із фактами усталення. Але це не усталення «нового» в сенсі модерного, а усталення цивілізованих форм суспільно-політичного життя. Воно окреслює простір невизначеності (плюралізм форм поведінки та дій) для свободи людини, що полишила світ «повної ідеологічної ясності» у комуністичному минулому.

Ми вживаємо поняття «усталення» замість (не в сенсі) «становлення». Традиційне розуміння того, що відбувається сьогодні, через поняття становлення містить у собі загрозу підміни типово модерного (геґелівсько-марксистського) уявлення про невпинний історичний проґрес, ідеєю невпинного історичного поступу очевидної «нелінійності», локальної детермінованості політичних дій та подій посткомуністичної доби.

З цілковитого нерозуміння, неприйняття цього факту незбігу політичного планування з реальним плином політичних подій, нереалізації немовби найкращих задумів, власне, й розпочинається справжній відлік посткомуністичної доби як такої. Так, скривдження політичних проектів реформування СРСР («нового союзного договору») складає стрижень останніх міркувань М.С.Горбачова 7. Але за рамками трагедії комуністичного «короля Ліра», ошуканого «близькими людьми», слід бачити настання іншої доби, у дзеркалі якої моральні звинувачення та оцінки виглядають у кращому разі політично наївними.

Посткомуністичній добі притаманний не просто разючий розрив між ідеологією та дійсністю, суспільною теорією та практикою, що ми можемо спостерігати у всіх тоталітарно-просвітницьких політичних програмах минулого, надто ж доби «комунізму». Політичний дискурс усталення принципово вирізняється тим, що можна назвати постійним практичним незбігом ідеальних політичних намірів та форм і змісту їхнього втілення. «Хотіли якнайкраще, а вийшло як завжди!» — цю максиму, що вийшла з вуст відомого російського політика, можна зробити епіграфом до посткомуністичного дискурсу усталення. У її українському варіанті, явленому світові колишнім президентом — «Маємо те, що маємо», — звучить пряма констатація незалежності політичної «логіки намірів» — прихованих або несвідомих політичних вольових мотивів і відповідно неочікуваних для самих акторів політичної гри результатів — від «логіки знань» — продуманих політичних програм, «обґрунтованих» шляхом парламентських обговорень та проведених у дискусійних сутичках ухвал і т.ін.

У всіх цих випадках маємо справу з постійною перформативною суперечністю: те, що встановлюється у самому політичному дискурсі, у політичній дії щоразу не здійснюється. Ця постійна політична невизначеність на всіх рівнях суспільного життя і є найголовнішим заохочувачем посткомуністичної політичної думки.

Звідси й випливають особливості теоретичного спрямування політології посткомунізму. Йдеться передовсім про необхідність постійного пояснення та прояснення політичної практики посткомуністичних перетворень.

* * *

І в цьому розумінні ми претендуємо на певну когерентну теорію і водночас зовсім не претендуємо на творення довершеної теоретичної схеми, проекту «розбудови» посткомуністичного суспільства. Головний результат пропонованого увазі читача дослідження – це теоретичне відтворення нашого досвіду, його моделювання, у кращому разі прогностика та в жодному разі не вибудова універсальної теорії, яка завжди запліднена диявольською здатністю швидко (надто ж у сфері політики) перетворюватися на нову тоталітарну ідеологію.

Розділ 1. Глава 2.

§1. Культура як політичний феномен посткомунізму

Культура у вигляді політичної проблеми — справжнє історичне відкриття часу «перебудови» й посткомуністичних трансформацій суспільства.

Свого часу поняття культури забалакувалось радянськими ідеологами, залишаючись, по суті, цілком стороннім людям, практиці повсякдення. Марксистська ідеологічна парадигма привчила розуміти культуру як царину і особливу творчу справу владної та інтелектуально-мистецької еліт, як відокремлену від буденності духовну галузь «високих» зразків «належного життя». Це стосується й піднаглядного культивування зразків української етнонаціональної культури (поезії, літератури, мистецтва, музики, а також мови) і, звичайно, національно-художньої та гуманітарної еліти.

Національна культура та етнокультурні відмінності набули у перші роки незалежності набагато більшого суспільно-політичного значення, ніж економічні питання. Гасло розбудови національної культури у посткомуністичний час вигукується разом із гаслами демократизації суспільства, його лібералізації, впровадження ринкової економічної структури. Це не випадково. Річ у тім, що найголовнішим дійовим чинником сучасної леґітимації влади і трансформацій політичного ладу в цілому була і залишається сфера культури.

§2. Національно-культурна ідея і леґітимація сучасної політичної влади в Україні

Леґітимація влади означає, що для більшості населення існують вагомі арґументи на користь політичного ладу як правильного та законного. Леґітимність є не що інше, як вільна визначеність діючих владних структур та інститутів.

Наскільки існуючий устрій орієнтується на демократичні засади і норми впорядкування суспільного життя (через вільні вибори, референдуми, свободу слова і незалежну пресу), настільки для нього буде постійно виникати проблема леґітимності. У межах нашої національно-демократичної (принаймні за ідеологією суспільних перетворень) орієнтації політичного ладу реальним підґрунтям леґітимності є і залишається ідея національного відродження і культурної ідентичності українського суспільства. Так, саме послідовне проведення ідеї національно-культурного самовизначення української нації відрізняло програмні документи однієї з найактивніших і найбільш політично визнаних рушійних сил часу перебудови — Народного Руху України. Не випадково практично всі формулювання національного питання і положення щодо необхідності розбудови української культури (розділ «Культура. Мова. Наука») з першої Програми Руху увійшли у широкий політичний словник нової влади.

§3. Консервативний і демократичний змісти ідеї національно-культурного відродження

Посткомуністична політична влада ідеологічно експлуатує зміст ідеї національно-культурного відродження. У формі конкретної політичної дії він набуває вигляду всілякої, переважно ідейної (ритуальне відвідування офіційними особами відповідних святкових вечорів, вистав, презентацій) і ідеологічної (зафіксованої у риториці програмних документів владних структур) підтримки тих культурницьких рухів і починань, що спрямовані на відтворення, тлумачення і інтерпретацію масиву звичаєвих, традиційних, фольклорно-етнічних форм культурного життя. Поняття консерватизму в даному контексті не збігається з цілком позитивним змістом консерватизму культурних традицій як єдиної можливості збереження національного надбання. Йдеться про політичний консерватизм у ставленні влади до сфери культури, себто про закріплення первинної, ще недостатньо розвиненої в умовах реальної демократії, леґітимуючої функції ідеї національно-культурного відродження. Такий консерватизм має постійне тяжіння до культурної, а слідом економічної і політичної самоізоляції.

За часів «перебудови» ідея повернення до історичних витоків культурного життя сприймалася як основа національного буття, як остаточне підґрунтя права не незалежне (у тому числі економічне) існування, права на самобутність, розвій, самостійну без посередників участь у процесі загальнолюдської цивілізації. Розпад Радянського Союзу стався зовсім не за формулою первинності економіки над іншими формами суспільного життя. Розклад єдиного соціального тіла відбувся не у межах економічно самодостатніх реґіонів, а за національно-територіальними кордонами культурних світів, що так чи так склалися протягом певного часу. Усе це означає, що національно-культурна ідея містить не лише консервативне значення відтворення історії. У розвинутому вигляді вона не є також базою геополітичного виокремлення нації, а набуває значення природної основи для відкритих, демократичних змагань різних систем соціальних та культурних цінностей. Якщо брати за приклад сучасні західноєвропейські демократії, культурна ідентичність втрачає консервативний зміст ідеї національно-культурного відродження. Національні ознаки культурного життя сприймаються як самоочевидне, що існує без спеціальних політичних зусиль, спрямованих на збереження та відтворення, а головною засадою леґітимації влади вважається саме демократичне визнання політичного ладу і владних структур.

§4. Ідея «наукового націоналізму» у посткомуністичній політології

1993 року Мiнiстерство освiти України розiслало у вищi навчальнi заклади наказного листа з програмою нової «дисциплiни» — наукового нацiоналiзму. В останнiй йдеться спочатку про справжню необхiднiсть повернення Українi її науково осягненої полiтичної iсторiї — про наукове вивчення iсторiї українського полiтичного життя та української полiтичної думки. Але згодом ця незаперечна теза набуває iншого звучання. На думку авторiв листа, «так звана загальна полiтологiя», яка створена «переважно захiдною наукою», не має, по-перше, чiтко визначеного об’єкта дослiджень, по-друге, є набором «абстрактних теоретичних положень, якi в кращому разi можуть бути корисними як певне загальнолюдське бачення полiтики i таким чином входити у загальну частину нацiональної полiтологiчної науки». Остання набуває назву «науковий нацiоналiзм» як визначення певної науки 8.

Але в наявному полiтичному життi, що перебуває у станi первинної полiтичної структурацiї та незакiнченого iдеологiчного розшарування, пошуки власного шляху iснують ще, сказати б, вiртуально, у творчiй потенцiї української керівної та опозицiйної елiт. Так само i поспiхом висунуте науковцями-полiтологами поняття «наукового нацiоналiзму» є, по сутi, iдеологiчним кентавром, теоретичною конструкцiєю, виготовленoю з двох iдеологiчних заперечень — комунiзму та лiберального свiтобачення. Її теоретична невизначенiсть лише вiдбиває реальну невизначенiсть полiтичних рухiв в Українi. Тому для розумiння майбутнього є сенс уважнiше роздивитися реальний змiст висунутої концепцiї «наукового нацiоналiзму».

Це намагання цiлеспрямовано формувати суспiльне життя, керувати культурними процесами у посткомунiстичнiй Українi, спираючись на певну iдеологiчну систему, утворює вiдповiднi засади для виникнення образу «наукового нацiоналiзму». Рiч у тiм, що новi провiдники нацiональної iдеологiї використовують ту саму полiтику тотального втручання у життя людей, на загальнi методи якої спиралася доктрина наукового комунiзму.

Останнє поняття ми свiдомо вживаємо без лапок тому, що марксистське бачення iсторичного процесу вiдверто орiєнтувалося на норми та iдеали європейської науки – класичного природознавства. Завершуючи так званий проект Просвiтництва, марксистська iдеологiя сповiдувала тотальний рацiональний контроль за органiзацiєю людського життя та утопiю безперервного керування суспiльними процесами, якi, на думку її засновникiв, мають спиратися на вiдкритi розумом закони iсторичного розвитку людства. Сьогоднi мало хто сумнiвається у тому, що iсторичний досвiд на теренi однiєї шостої свiту наочно довiв неможливiсть органiзацiї полiтичного режиму на засадах класичного науково-просвiтницького свiтобачення. На аналогiчнi iдеали пiдпорядкування розмаїття людського життя певним iдеологiчним принципам, «наукове» нормування та тотальний контроль спирається, за своєю сутнiстю, i концепцiя «наукового нацiоналiзму». Проте ця концепцiя має iстотнi вiдмiнностi, що прямо стосуються самого поняття «науковостi» нацiоналiстичної iдеологiї.

Можна бути впевненим, що науковцi, якi висунули концепцiю «наукового нацiоналiзму», нiколи не брали до рук автентичних текстiв українських нацiоналiстiв, скажiмо, такого класика нацiональної думки, як авторитетний Дм.Донцов. Так само безсумнiвно, що фiлософське пiдґрунтя українського нацiоналiзму у виглядi вiдомих творiв Шопенгавера, Нiцше, Шпенґлера, Ортеґи-i-Ґасета та iн. залишилося поза їхньою професiйною увагою як нащадкiв наукового комунiзму. Залишається поза сумнiвами одне: ідея «наукового нацiоналiзму» стала можливою на ґрунтi разючого накладання полiтичних орiєнтацiй комунiстичної та посткомунiстичної влад на активiстське, насильницьке формування суспiльно-культурного життя. Проте вони мають дiаметрально протилежний свiтоглядно-фiлософський змiст.

Дм.Донцов всiляко доводить, що криза у Європi, яка 1914 року вибухнула першою свiтовою вiйною, є наслiдком визрiвання нацiональних життєвих свiтiв, кризою, що спричинена зiткненням нацiональних воль до самоствердження, виборюванням свого мiсця у свiтi.

Ґрунтуючись виключно на новiтнiй фiлософськiй традицiї, яка прийняла самоназву «фiлософiї волi», волюнтаризму або iррацiоналiзму, вiн доводить, що граничною основою людського життя, свiтогляду, iдеологiї є не рацiональна свiдомiсть, а людське волiння. Тому його концепцiя набуває авторської назви вольового нацiоналiзму. Поняття вольового нацiоналiзму Донцова не є випадковим для українського нацiоналiстичного руху в цiлому. У цьому поняттi у фiлософсько-обґрунтованому виглядi вiдбивається головний висновок українського класичного нацiоналiзму, який формулюється таким чином.

М.Гайдеґґер, виходячи з власного трагiчного досвiду панування нацiоналiстичної iдеологiї та «нiмецької науки», після Другої світової війни розвинув думку про сутнiсний «суб’єктивiзм всiлякого нацiоналiзму» («Лист про гуманiзм»). Проте жодний, хто знайомий з долею та фiлософським доробком цього великого нiмця, не стане тлумачити наведене положення як вульґарне заперечення нацiональної iдеї чи нацiонального буття. Йдеться про той справжнiй суб’єктивiзм, тобто небажання та невмiння рахуватися iз самим реальним життям, що його обов’язково набуває нацiонально зорiєнтована свiдомiсть, коли остання бере на себе виконання функцiй офiцiйної iдеологiї та наукового знання, науки. Рiч у тiм, що суб’єктивiзм нацiоналiзму якраз і виникає у ситуацiї, що позначається висхiдною неможливiстю рацiонально охопити, рацiоналiзувати все розмаїття нацiонального волiння, з одного боку, та намаганням певної групи людей владно закрiпити своє нацiоналiстичне свiтобачення у виглядi жорстко рацiоналiзованої «програми», «методологiї», «науки» або «iдеологiї» – з другого. Це породжує реальну теоретичну та полiтичну ситуацiю, коли у виглядi обов’язкових для наукового знання «обґрунтувань», «доведень», «пояснень», пошукiв «закономiрностей» та iн. подаються приватнi, частковi або однопартiйнi вiдчуття, бажання, прагнення, сподiвання, тобто одномiрне, неповноцiнне, незагальнозначуще й тому необ’єктивне бачення суспiльного життя. Спрямованiсть та сила людського волiння iсторично мiнливi. Його закрiплення у виглядi дискурсу офiцiйної iдеологїї чи у формi полiтичної «науки» буде означати перемогу полiтичного догматизму i, значить, приреченiсть суспiльства на полiтичне свавiлля й поразку всiлякої форми демократiї.

Є лише один вiдомий шлях позбутися можливих наслiдкiв суб’єктивiзму, що можуть бути зв’язанi iз перетворенням нацiонального волiння у полiтичну «науку». У контекстi нашої розмови це означає вимогу залишити нацiональну iдею, нацiоналiстичний свiтогляд тим, чим вони насправдi є, – волiнням нацiї до нацiонально-культурного, владно-державницького самоствердження у всiх тих реґiонально дуже рiзних та суспiльно мiнливих формах, в яких це волiння являє себе у реальному життi та полiтичнiй практицi. Це також означає вмiння сприймати нацiоналiзм як невiд’ємну частину полiтичного iстеблiшменту, тобто як закрiплену у виглядi усталеної системи поглядiв, думок та гасел нацiоналiстичну iдеологiю певної групи людей, рухiв, партiй, тобто у горизонті ідеї демократії.

§5. Ідея демократії та українська протодемократія

Сенс культури та зміст демократичної організації суспільства мають багато спільного, але разом з тим й істотно різняться між собою. Якщо перше із захопленням використовується посткомуністичною владою, нинішніми «швидкими» політиками, то друге (відмінності) або просто не помічають, або не поспішають бачити.

Відчуття та переживання переважною більшістю населення України своєї життєво-культурної відмінності від інших великих спільнот колишнього СРСР призвело до ухвалення незалежності понад три роки тому. Не в останню чергу розуміння власної національно-культурної відмінності (не плутати із етнокультурною ідентичністю!) набуло леґітимуючого значення для вільного визнання на референдумі 1 грудня 1991 року власної української влади і необхідності самостійної державної політики. Самостійна політика і політична влада, незалежна держава Україна взагалі можуть існувати й занепадати разом із визнанням або, відповідно, забуттям певної національно-культурної єдності, спільності. Відчуття національно-культурної, якщо хочете, геокультурної спільності й набуло характеру тієї очевидної згоди, яка була потрібна для протодемократичного самовизначення України як політичної одиниці на сучасній мапі світу.

Найпростіше і загальне розуміння культури — розуміння її як того, що спілкує всіх нас у єдиний національний, а поза тим — людський світ. Етнонаціональна єдність — це сув’язь, суспільний зв’язок, природний «консенсус», наданий нам історією, культурною традицією. Український публіцист і мислитель Дмитро Донцов називає цей зв’язок точніше — спільністю волі української громади, спільністю воління до самоствердження. Але — і це найпосутніше — етнонаціональна єдність тепер, за умов розвинутого європейського світу, сучасних економічних зв’язків, людської модерної мобільності, розмаїття інформаційних впливів і т.ін. — далеко не ґарантована традицією. Етнонаціональна спільність сьогодні не може слугувати за єдину основу демократичного консенсусу, на що сподівається багато хто з наших сучасних політиків. Культурний реґіоналізм України — наочне доведення цього безсумнівного факту.

Нинішній етап суспільного розвитку України дає всі підстави кваліфікувати ситуацію як протодемократичну, як лише перший крок у реалізації ідеї демократії.

У своїх глибинах ідея демократичної побудови суспільства нерозривно зв’язана із перспективою подолання національних обмежень і міжнаціональних суперечностей. Найвидатніший теоретик громадянського суспільства, світської етики та права І.Кант бачить «загальний всесвітньо-громадянський стан як лоно, у якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду» 16. Справді, ідея демократії вже за своєю апеляцією до вільної згоди рівних людей принципово не може бути обмеженою гаслом «демократії лише для окремої спільноти серед інших спільнот».

Стверджуючи універсальність ідеї демократії, Кант зовсім не мав на увазі перспективу своєрідної «денаціоналізації», скажімо, східнопрусських німців, а лише вбачав у громадянському суспільстві необхідну умову для досягнення міжнаціонального, міжнародного миру. Так само й сьогодні мета політичного утвердження демократії не заступає нагальних питань українського національно-культурного відродження. Йдеться лише про його сучасне, актуальне тлумачення. Розвинута ідея демократії йде набагато далі простої німотної спільності роду.

Усі теорії розвинутої демократії свідчать: демократія ґрунтується не лише на природній етноспільності. Основою демократії є розвинутий публічний діалог (комунікація) представників різних політичних орієнтацій. Такі комунікативні дії аж ніяк не можуть обмежуватися сліпою, німотною національно-культурною ідентичністю. Справжня національна ідентичність саме й є наслідком розвинутих історичних зв’язків, результатом раціональної комунікації 17 між представниками одного народу, що може складатися з різних субкультур.

У цьому контексті принципове значення має критичне вивчення тих мовних, понятійних засобів, які не тільки створюють семантичну культуру політичного дискурсу посткомуністичної доби, а й використовуються (свідомо чи несвідомо) новою владою як головні публічні засоби власної леґітимації.

Розділ 1. Глава 3. §4

§4. Посткомуністичні мас-медіа:

суспільно-політична характеристика

Засоби масової інформації — той соціальний інститут, у якому політичний дискурс посткомунізму вперше реалізувався як справжня леґітимуюча сила. Саме гасло «гласності» спричинило повсюдне використання поняття демократії для характеристики посткомуністичних перетворень у цілому, навіть для характеристики тих пострадянських явищ, які аж ніяк не можна долучити до демократичного руху. Справді, у вимірах «рівня демократичності» суспільства засоби масової інформації є насправді головним показником, критерієм або певним масштабом.

Річ у тім, що саме ЗМІ, по суті, найбільш повно втілюють у собі головну ознаку демократично організованого суспільства. За певним «ідеальним» способом свого існування діяльність ЗМІ є не чим іншим, як концентрованим виразом ідеї відкритого публічного дискурсу, соціальним інститутом з організації міжлюдського діалогу, громадянського консенсусу. Звичайно, ми пам`ятаємо й про соціально-деструктивні можливості ЗМІ (можливість ідеологічної «обробки» населення, прищеплення потрібних владі думок та поглядів тощо). Тому для перевірки ідеї демократії в Україні та розуміння перспектив її ближчого й більш далекого майбутнього слід придивитися до характеру функціонування українських ЗМІ уважніше.

Якщо говорити про сутність того, що називають сьогодні засобами масової інформації, то вже з самої назви можна зрозуміти, що йдеться про інформаційні засоби, які виконують функцію посередників людського спілкування — тобто медіаторів — у сучасному суспільстві. Традиційно їх тлумачать як засоби передавання інформаційних потоків від людини до людини, від однієї групи, спільноти до іншої. Кажуть у цьому разі, що мас-медіа інформують, тобто «внутрішньо формують» нашу свідомість. Це правильно лише наполовину.

Крім того, інформація має ще одну важливу якість: вона ніколи не буває нейтральною, інертною щодо людей, хоч як би й доводили протилежне. У засобах масової комунікації інформація завжди являє собою мову, акти мовлення, нехай це буде й у формі письмового тексту. Я промовляю, я фіксую вашу увагу на події, на персоні і, отже, я у цій дії, у цьому, на перший погляд, безневинному акті інформування масово, загальнозначуще стверджую своє розуміння, своє бачення, свою волю до влади. Якраз тому засоби масової інформації— це водночас засоби масового ствердження владних інтенцій, бажань, очікувань, волінь. У цьому сенсі мас-медіа сприймаються як влада, а саме — «четверта влада». Володіння інформацією й панування над її розповсюдженням дуже близько стикаються із владним пануванням і силовим формуванням свідомості та життя людей.

Про це не говорилося за умов тотального панування комуністичної ідеології та компартійної преси. Існувала одна влада, одна ідеологія, одна самоствердна воля. Така однорідність, гомогенність, знівельованість інформації та її інтерпретації породжували суто просвітницьке відчуття ролі мас-медіа. Начебто останні виконують лише просвітницьку функцію надання інформації та є засобами тотального контролю.

М.Гайдеґґер влучно зауважив: хто переслідує, той і йде слідом. Хто лише руйнує, той сам руйнується, скажемо вже ми. Критичне переслідування «комуністичності» чи «націоналістичності» як спосіб буття новітніх мас-медіа, як умова їхнього «посткомуністичного» існування є не чим іншим, як продовженням тоталітарного типу розуміння та практикування інформаційної машинерії. Саме так свого часу з’явилися й зараз жевріють в Україні численні газети, журнали, радіо та TV програми, які, знову ж таки, намагаються перетворити інформування на засіб формування у людей нових політико-ідеологічних стереотипів, а отже, нав’язати бажане розуміння людських взаємин відповідно до характеру політичного режиму.

Звичайно, то не є ще реальний демократизм мас-медіа. Усе це — лише спрощене руйнування близького минулого й, на жаль, водночас самих себе. Тому під назвою посткомунізму треба розуміти не лише деструкцію «зразка», не просто деформацію інформаційного простору й колишніх форм людських зв’язків, а насамперед ствердження різних поглядів, спрямованих передовсім на створення принципово нового у стосунках і відносинах, а не на руйнацію чи нове насильницьке, тобто неототалітарне формування якогось «нового зразка».

За такої системи відкритої комунікації створюється і новий тип дискурсу — позапартійний, громадський, громадянський. Тому ситуація посткомунізму— це насправді ситуація не тільки й не стільки багатопартійної й тому начебто плюралістичної преси. Це ситуація виникнення позапартійних і, отже, плюралістичних мас-медіа.

Розділ 2. Глава 2. §3

§3. Культурполітичні альтернативи суспільного розвитку

Суспільно-політична прогностика в умовах українського сьогодення ґрунтується, зазвичай, на передбаченнях та міркуваннях економічного чи суто політичного характеру. Економізм у моделюванні можливих перспектив розвитку, безперечно, має сенс у ситуації майже безнадійного господарського занепаду країни. З другого боку, й політична боротьба малочисельних, але численних партій позначена сьогодні юридично-правовими наголосами. Тому минулі міжпартійні змагання — романтика перших років національної незалежності та культурницької самостійності — змістилися у юридично-правовий бік: йдеться передовсім про необхідність створення та прийняття нових законів «політичної гри» у нових обставинах (створення та прийняття нової конституції або законопроекту про владу, запропонованого Л.Кучмою, тощо). Тобто у прогнозуючому політичному мисленні як нинішнього державного істеблішменту, так і лідерів нових політичних утворень чільне місце посідають питання загальнонаціонального, зокрема, економічного виживання, отож є збереження свого політичного статусу та посилення політичного впливу. Все це досить різко контрастує з першими роками незалежності, з майорінням гасел переважно культурницького, ідейно-світоглядного змісту.

Проте певна занедбаність культурно-політичного аспекту у прокладанні маршрутів майбутньої України ще зовсім не свідчить про його прогностичну вторинність. Тільки не слід плутати справжню культурполітику (так ми будемо називати реальний політичний аналіз та розуміння соціально-практичного значення національно-культурних, етнокультурних та цивілізаційних — загальнокультурних — чинників для політичного керівництва державою) з швидко перетвореними на авторитарну догму національно-визвольними гаслами політиків минулої доби. Така оцінка дає можливість зрозуміти всю важливість культурполітичного мислення та практики у посткомуністичну добу.

Моделювання майбутнього розвитку України безпосередньо залежить від відповіді на запитання про засади загальноукраїнської культурно-політичної єдності та відповідної реальної культурполітики з боку нинішньої чи можливої влади. Разом з тим вибір між різними політичними версіями такої єдності є водночас і вибором тих чи тих моделей економічної модернізації. Культурний вибір та політико-економічні трансформації нерозривні.

Спираючись на культурницько-політичну настанову, що існує у політичній свідомості, можна визначити, ясна річ, значно спрощуючи, такі основні альтернативи якщо не розвитку, то принаймні звичайного руху у майбутнє.

Цілком ймовірною можна визнати таку ситуацію, коли на терезах суспільно-політичного вибору буде переважати модель етнокультурної політичної спільності. Тобто культурно-політична модель побудови суспільства і держави на засадах радикально націоналістичного розуміння життєвої єдності людей на терені України. При виборі такої культурполітичної орієнтації, врешті-решт, є неминучою культурна, а відтак і політична, реґіональна взаємонедовіра, федералізація — офіційна чи, сказати б, тіньова; політичні зіткнення, загострення політичних суперечностей та сутички. Адже є суттєві відмінності у переживанні своєї української ідентичності населенням різних реґіонів України. Якщо все це не призведе до громадянського конфлікту, то у пом’якшеному варіанті ми матимемо справу із непродуктивною, розтягнутою в історичному часі на роки ситуацією. Розвиток подій за такою моделлю може завести Україну у глухий кут.

Крім того, модель етнокультурної політичної єдності — свідомо чи несвідомо для її прибічників— генетично зв’язана із традиціоналістським баченням світу, тобто консерватизмом щодо культурно-вартісних орієнтацій, консерватизмом політичним. Саме тому модернізаційні настанови втрачають для етнокультурної політичної моделі конкретне значення разом з усіма нагальними питаннями можливої економічної модернізації.

Якщо в умовах стрімкого поглиблення суспільно-економічної кризи, тотального зубожіння населення люди віддадуть перевагу соціальній моделі політичної спільності (а вона подається у «соціалістично-комуністичних поняттях» економічної рівності, другорядності національно-культурних форм життя), то у перспективі — зникнення потягу до самостійного державного буття, власного господарювання, до національної активності взагалі.

Майбутнє «соціальної» моделі очевидне. Це виникнення нової форми залежності, передусім від Росії, застій та культурно-політична марґіналізація. Модернізація у такому разі можлива лише як повторення того, що витворено не самими. Починаючи від формування нових економічних відносин із власною культурною специфікою та завершуючи винаходом новітніх промислових, торговельних, суспільних технологій — на всьому цьому вкрай важливому діапазоні людської діяльності зникає самоактивність життя населення.

Суперечливий культурполітичний досвід останніх років спонукає віддати перевагу такій державно-громадянській моделі, яка ґрунтується на засадах соціально й політично стратифікованого суспільства з розвинутими демократичними інститутами. Проте це не означає й домінуючої ролі національно-культурного космополітизму.

Отже, йдеться про створення на основі протодемократичного стрижня етнонаціональної культурної сув’язі — життя, мови, звичаєвого буття — сучасної державно-громадської спільності — політичної нації. Лише виходячи з такої культурно-політичної моделі, можна створити максимально формалізовану — тобто культурполітично безпримусову— національну політичну спільність, у правовій відкритості якої знайдуть свою суспільну леґітимацію всі паростки нового, у тому числі — економічно модерні перетворення.

РоздІл 1.

2 Див.: Held D. Editor’s Introduction. In: Political Theory Today/Ed. by D.Held. – Stanford, (California): Stanford University Press, 1991. – P.1–2.

3 Див.: Хёффе О. Политика, право, справедливость.– М.: Гнозис, 1994. – 1.4.

4 Ми вживаємо поняття когерентності замість традиційних – єдності, цілісності, спільності з метою, по-перше, уникнути можливих конотацій та упереджень, зв’язаних з їхнім традиційним вживанням у контекстах, що вказують на своєрідну модерну перспективу вирішення проблеми, що вже міститься у таких поняттях (можливість досягнення «суцільної», «тотальної», «повної», «довершеної» соціальності). Тому, по-друге, когеренція як поняття, що вказує лише на певне зовнішнє розташування елементів суспільства по відношенню один до одного, є позначкою головної невирішеної проблеми посткомуністичних трансформацій суспільства — проблеми суспільно-політичної організації.

5 Lyotard J.-F. Op. cit. – P.37–39.

6 Деррида Ж. Отобиографии//Ad Marginem’93: Ежегодник. – М., 1994. – C.181.

7 Див.: Союз можно было сохранить. Белая книга: Документы и факты о политике М.С.Горбачова по реформированию и сохранению многонационального государства.– М.: Апрель-85, 1995.– Pозд.ІІІ–VI.

9 Там само. – C.7.

10 Ткачук Д. Український націоналізм. – Прага, 1940. – C.10.

11 Лисяк-Рудницький І. Націоналізм//Енцикл. українознавства: Слов. частина. – Париж–Нью-Йорк, 1966.–Т.5. – C.1723–1728.

12 Ткачук Д. Український націоналізм... – С.5.

13 Там само. – С.8.

14 «Політичне панування — панування вільних та рівних над собою». — Див.: Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: Лекции и интервью. – М., 1992. – С.31,66.

16 Кант И. Идея всеобщей истории во всемирно-гражданском плане//Кант И. Соч. в 6-ти т.– М.: Мысль, 1969. – Т.6. – С.21. Про універсалістські — загальноцивілізаційні — засади ідеї демократії так, як вона обґрунтовується у теоретиків ХVІІ-ХVІІІ століть, див.: Соловьев Э.Ю. И.Кант: взаимодополнительность морали и права. – М., 1992. – С. 19-27.

17 Найґрунтовнішим доведенням цього положення ми вважаємо: Habermas Ju. Op.cit. – Р.178–206. Зауважимо у зв’язку з цим, що й поняття консенсусу в його точному розумінні як особливої процедури досягнення взаємноприйнятної згоди у процесі публічного обговорення не збігається із тим, що ми вище назвали протоконсенсусом — «німотною» етнокультурною єдністю людей.

19 Pecham M. Triumph of Romanticism.–Columbia, (S.C.): University of South Carolina, 1970.

20 Ibid.

21 Frye N. Study of English Romanticism. – N. Y.: Random House, 1968; Frye N. Myth, Fiction and Displacement //Fables of Identity. – N. Y.: Harcourt Brace, 1963. – P. 21–39.

22 Buttler B. The Myth of the Hero. – Lnd.: Rider and Co., 1979.

23 Makolkin A. Name, Hero, Icon.– Berlin – New York: Mouton de Gruyter, 1992.

24 Лiтературна Україна. – 1991. – 26 верес.; 12 верес.; 14 лип.; 17 серп.

25 Мотив «мiсцеве населення» стає хвилюючою визначною темою у біжучих соцiо-економiчних та полiтичних дискусiях взагалi. Вiн не обмежується нi територiєю України, нi державами колишнього Радянського Союзу, що нещодавно стали незалежними, нi iнших країн Схiдної Європи. Це нагадує один iз завжди iснуючих страхів перед «iншим» та потенцiйний вiрус нетерпимостi.

26 Посилання на вiдомий роман Дж. Стейнбека «Зима тривоги нашої» (1961), який одержав Нобелiвську премiю.

27 Gobineau A. de. Selected Political Writings. – Lnd.: Jonathan Cape Ltd., 1970. Його намагання встановити ориґiнальну державу з «щирим населенням» i побоювання контактiв з «iншими» буде обiгране iдеологами фашизму та пiзнього марксизму-ленiнiзму.

28 Україна. – 1991. – №18.

РоздІл 2.

1 Див., наприклад, звіт Головного облікового управління США: Poland and Hungary – Economic Transition and U.S. Assistance.– May, 1992. – P.18–26,30.

2 Тривалість зазначених фаз залежить від ступеня зрілості ознак напередодні остаточного розпаду комунізму. На темпи перетворень впливають чотири основні сполучення чинників зрілості: 1) як політичні, так і економічні зміни присутні; 2) політичні зміни присутні, економічні – відсутні; 3) політичні зміни відсутні, а економічні – присутні; 4) як політичні, так і економічні зміни відсутні. Угорщина і Польща мають загалом ознаки першої групи, Росія – другої, Китай – третьої, а Румунія – четвертої.

5 За повідомленням японського агентства «Кіодо» 24 травня 1993 року. Інші шокуючі дії щодо незаконного використання західної допомоги наводяться у статті Григорія Явлінського. «Західна допомога не допоможе» у газеті Нью Йорк Таймс за 28 липня 1993 року.

6 На підставі даних з книги «World Fact Book 1991», підготовленої ЦРУ США. Випуск продукції на душу населення у Німеччині – 14600 американських доларів, Австрії – 14500, у колишній ЧСФР – 7700, Угорщині – 5800, у Польщі – 4200.

7 Див. також дослідницьку доповідь ЦРУ: Measuring Russia's Emerging Private Sector. – Washington, D.C, Nov. 1992.

8 Основну тезу М.Вебера про засадничу первинність культурних — релігійних, світоглядно-етичних — зрушень у суспільстві щодо його подальших соціально-економічних перетворень викладено в його широко відомій праці «Протестантська етика та дух капіталізму».

9 Детальніше про цей парадокс: Верховна Рада України: парадигми і парадокси//Ексклюзив «Української перспективи».— К., 1995. – Bип.1.

10 Вiльсон E., Якушик B. Полiтичнi органiзацiї в Українi //Сучаснiсть.–1992. – №5. – C.164.

11 Оруэлл Дж. «1984» и эссе разных лет. — М., 1989. – С.142—146.

12 Головаха Є. Особливостi полiтичної свiдомостi: амбiвалентнiсть суспiльства та особистостi //Полiтологiчнi читання. – 1992. – №1. – С.28.

14 Motyl A. Dilemmas of Independence: Ukraine After Totalitarianism. – N. Y., 1993. – P.54–55; 65

15 Демос. – 1994. – №1.