Ірано-іракська війна

60 роки різке погіршення відносин. Цьому сприяла денонсація Іраном в 1969р. Договору 1937р. Про кордон по Шат аль- Арабу(кордон по іранському берегу ріки). В 1971р. Після захоплення Іраном трьох островів в Перській затоці (належали ОАЕ) Ірак розірвав з ним дип відносини, які були поновлені тільки в жовтні 1973р.
Після цього почались переговори. На зустрічи голів ісламських держав в березні 1975р. Між іранським шахом та віце- президентом Ірака С.Хусейном була досягнута домовленість по основним суперечливим питанням.
Згідно цій домовленості 13 червня 1975р. В Багдаді був підписан Ірано-іракський договір про дружбу та добросусідство. В ньому визначались “окончательние кордони” та було зобов`язання про невтручання у внутрішні справи. Була створена змішана постійна комісія. В обмін на деякі теріторіальні поступки Ірана на Півночі та в центрі сумісного кордона (372 кв км.)Ірак погоджувався на встановлення кордону по тальвегу на всьому протязі Шатт аль-Араба.
Нормалізація відносин була недовго. Лютий 1979р. Свержение шахського режиму в Ірані та початок “ісламської революції”. Почались прикордонні сутички.
Ірак вимагав повернення іранську провінцію Хузістан ( більше половини ії населення складають араби ), де знаходяться основні нафтові запаси Ірану. Іран хотів расповсюдити “ісламську революцію” на Ірак. Тобто призивали до свержения існуючого режима та підпорядкування іракських шиітів (1/2 населення ) духовній владі лідера Хомейні.
17 вересня 1980р. Ірак денонсував Багдадський договір. 22 вересня почались військові дії. Спочатку перевагу мав Ірак, але йому не вдалось розвити успіхи. Не виправдались надії на арабів Хузістана. Війна приняла затяжний характер.
Восені 1981 іранський контрнаступ. К літу 1982р. Ірак відвів свої війська за Шатт аль-Араб і погодився вести переговори на основі статус-кво та відновлення Багдадського договора. Але Іран вимагав репарацій та покарання тих хто призвів до війни і особливо президента С.Хусейна.
Спроби організації Ісламська конференція та ООН бути посередником не мали успіху. Сторони почали наносити удари по містам та промисловим об`єктам в тилу. Іран навіть звинуватив Ірак у використанні отруйних газів.
Після падіння шаха в січні 1979р. США втратили свого найдавнішого союзника в цьому регіоні. У січні 1980р Картер заявив, що намагання зовнішньї сили прибрати контроль за зоною Перської затоки буде розцінюватися, як замах на життєві інтереси США. Таким намаганням даватиметься відсіч усіма засобами, включаючи військову силу. Ще при Картері були створені “сили швидкого розгортання” (СШР)(110000 чоловік) для втручання в справи країн регіона. 1 січня 1983р. Перська затока, Червоне море, значна частина Індійського океану, а також 19 країн Близького та Середнього Сходу, Південної Азії та Південно-Західної Африки увійшли в сферу дії нового “Центрального командування” США (“СЕНТКОМ”), створеного для цетралізованого керівництва СШР. К Ормузькій протокі були стягнуті великі сили американського флота. Почалось розширення війскових баз в Омані та Бахрейні.Були укріплені військові зв`язки з країнами регіона.
Зброєю Іран і Ірак забезпечували багато країн. Так СРСР постачав зброю обом країнам. Іраку напряму, аІрану через Північну Корею, Лівію, Сирію, Південний Йемен.
В 1985р. Американська адміністрація почала з Ізраїлем, з порушенням законів, таємні поставки зброї Ірану. Кінець 1986 крупний скандал “Ірангейт”.Мета Вашингтона не перемога Ірану, а затягування війни на невизначений час, щоб зберегти присутність в регіоні.
Війна була безглуздою та безцільною тому в дію були приведені деякі контакти, досі ще мало вивчені, для припинення ворожих дій. 20 серпня 1988р. військові дії були припинені. Розпочались переговори, які були не зовсім успішними. 3 червня 1989р. помер аятолла Хомейні. Його спадкоємцем став наче б то поміркований Алі Монтарезі.
Висновки: повалення шаха січень 1979, ірано-іракська війна та інтервенція в афганістан дестабілізували ситуацію. США втратили свого найдавнішого союзника в цьому регіоні. США боявся втратити нафту. У січні 1980р Картер заявив, що намагання зовнішньї сили прибрати контроль за зоною Перської затоки буде розцінюватися, як замах на життєві інтереси США. Рейган підтвердив цю позицію. Влаштовані перифірійні бази (держави Затоки відмовились надати ам. постійні бази на своїй території)в Египті, Туреччині, Омані, Сомалі, Кенії. Сприяння єдності держав затоки 25 березня 1981р. Саудівська Аравія, Оман, ОАЕ, Катар, Бахрейн та Кувейт заснували Раду співпраці Затоки.

Назад